Василь Бугаєнко, Кіровоградщина: Живете за рахунок села, тож не оббирайте його до нитки

10.10.15

Виборці Новоархангельського району добре знають Василя Бугаєнка. Він тут виріс, закінчив школу. Після професійно-технічного училища повернувся додому, працював у міжколгоспбуді, служив в армії. Якось йому запропонували стати інструктором райзаготконтори, і він погодився, не здогадуючись, що пов’яже свою долю з торгівлею на багато років. Закінчив Уманський інститут сільського господарства та Київський національний економічний університет. Здобутий там досвід прислужився пізніше, на початку дев’яностих, коли розпочав приватний бізнес. Його підприємство у всі часи працювало успішно, чесно сплачувало податки, а Василь Бугаєнко користувався повагою й авторитетом у земляків, що було, мабуть, не останнім аргументом, коли виникло питання, кому очолити район.

Як ви гадаєте, чому все-таки вибір випав на вас?

2008 року тодішній голова облдержадміністрації Василь Моцний запропонував попрацювати головою райдержадміністрації. Чесно зізнаюся, сумнівався, чи треба мені це, чи зможу, адже до того на держслужбі ніколи не був. Але Моцний сказав, що допомагатиме, що я можу розраховувати на його підтримку, і я дав згоду.

Очевидно, голова облдержадміністрації вирішив, що економікою і соціальними питаннями району повинен займатися хороший менеджер. Я, мабуть, таким був. Про інші свої якості не говоритиму, це краще відомо людям. Я просто працював, розбудовував наш Новоархангельськ, зробив капітальний ремонт готелю, збудував магазин у центрі, багатьом допомагав.

Ви обираєтеся до районної ради, тож логічно поговорити про попередні ваші здобутки. Що вдалося зробити для району на посаді голови адміністрації?

Я балотуюсь до обласної та районної рад. Вирішать люди, де мені краще бути. Почну з того, що я як мешканець району бачив усі його плюси й мінуси, і тому мені не важко було визначатися, з чого треба починати. Потрібно було об’єднати людей навколо того, що їх хвилює, і першим таким питанням стало впорядкування сіл, кладовищ, утримувати їх доглянутими – обов’язок сущих. Люди відгукнулися, тим паче що великих коштів це не потребувало. Багато хто переконався, що навіть своїми силами можна щось змінювати. Потім узялися за ремонт будинків культури. Відремонтували майже всі. Зазначу: щоб краще знати потреби жителів району, я взяв собі за правило щомісяця робити сходки по селах, бувати у всіх населених пунктах, на яких можна порадитися з мешканцями та вирішити з громадою, що найперше потрібно зробити в селі, вивчати їхній стан, проблеми, що потребують негайного розв’язання. Дивився, як працює сільська рада, дитячий садок, фельдшерсько-акушерський пункт. Це давало змогу оперативно реагувати на всі ті виклики, що поставали перед людьми, приймати відповідні рішення, зокрема щодо надання допомоги тяжко хворим тощо.

Це все потребувало коштів, де їх брали?

Частина сільських рад мала власні кошти, а тим, де бюджетні надходження були незначними, допомагали керівники сільськогосподарських підприємств, приватні підприємства, підприємці.

Як ви ставилися до так званої оптимізації закладів охорони здоров’я, яку подавали нам як єдино правильний рецепт реанімації галузі?

Звісно, негативно, бо в підсумку оптимізація принесла чимало шкоди – було закрито велику кількість фельдшерсько-акушерських пунктів, дільничних лікарень. А я за те, щоб лікувальні заклади були ближче до селян, доступнішими. Я розумію, що утримувати їх у кожному населенному пункті неможливо, але в більшості з них мають бути при амбулаторіях чи ФАПах кілька ліжок денного стаціонару. Уявіть, людині призначають крапельниці, і вона щодня має їздити до райцентру. Це для сільських людей, обтяжених побутом, домашнім господарством, не завжди зручно, та й не дешево. Тому за мого головування ми намагалися зберегти всі лікувальні заклади. Ще ми відремонтували хірургічне відділення районної лікарні, придбали новий рентгенапарат, бо попередній використовувався ще з 1954 року, відремонтували систему опалення, замінили котел.

Якими були ваші стосунки з фермерами, сільгосппідприємствами?

Я вважав (і вважаю нині), що той, хто взяв в оренду людські земельні паї, має так організувати свою діяльність, щоб забезпечити орендодавців роботою. Вони тобі – землю, а ти їм – роботу. А ще я був за чесні стосунки орендарів із власниками паїв. Коли став головою райдержадміністрації, людям за пай платили до відсотка його вартості, а дехто обмежувався й двома мішками пшениці. Це було принизливо для селян, довелося й тут наводити лад. Невдовзі ми вийшли на три відсотки орендної плати, як і вимагав президентський указ.

Фермери сильно впиралися?

Так, але давайте будемо відвертими: те, що вони сьогодні мають – шикарні машини, будинки, кількаразові на рік відпочинки в Єгипті чи Арабських Еміратах, – вони мають дякуючи переданим їм в оренду земельним паям. Про це не слід забувати. Ще я вимагав від них легалізації заробітної плати. Багато людей скаржилися, що не можуть заробити пенсію, бо платню їм видають «у конвертах». І бюджет від цього тільки втрачав. Гадаю, багатьох зумів тоді переконати, адже надходження від податку на прибуток фізичних осіб постійно зростали.

Для сільських районів завжди серйозною проблемою були дороги, і Новоархангельський район не є винятком. Знаю, що ви навіть судилися з облавтодором.

Не хочу оцінювати, як працювала ця структура, але мені справді довелося брати участь у судовому засіданні. А спонукав до того стан дороги через райцентр. Зробивши об’їзну трасу, облавтодорівці передали ту геть «убиту» дорогу на баланс місцевих рад – Новоархангельської й Торговицької, не полагодивши її, як того вимагає закон. Коли я дізнався про це, зажадав визнання актів приймання-передачі недійсними і особисто взяв участь у засідання Адміністративного суду, де довів, що нас просто обдурили. Суд ухвалив рішення на нашу користь, і дорогу було відремонтовано. Нині нею можна проїхати без побоювання, що вскочиш у яму чи вибоїну.

Знаю, що вам не вистачило року, аби підвести до Новоархангельська природний газ.

Справді, я не встиг цього зробити. Хоча вже мали технічну документацію. На її виготовлення з обласного бюджету виділили 600 тисяч гривень, з районного – 200 тисяч. Булла домовленість з Кабміном про те, щоб наступного року розпочати прокладення газопроводу, але для нового керівництва району ця тема була нецікавою, і воно не знайшло п’яти тисяч гривень, аби оплатити експертизу.

Критично оцінюючи той період, ви можете бути задоволеним зробленим тоді?

Так. Можу навіть сказати, що вперше за багато років я вивів район на перше місце в області. Це було в 2010 році. У першому півріччі наступного року район посідав друге місце, що означало: в економіці настала стабільність.

То чому у голови облдержадміністрації Ларіна і його заступника Серпокрилова до вас були претензії?

Мене оббріхували з ніг до голови, зокрема ЗМІ, підконтрольні їм. Але чому я все-таки пішов? Була домовленість про надання Євросоюзом великих інвестицій у сільське господарство району. Якби її було реалізовано, ми змогли б відкрити додатково понад три тисячі робочих місць. Спочатку це збігалося з планами влади, але потім Ларін подумав, що краще ту землю, яку планувалося задіяти в проекті, забрати під свій контроль. Примусили керівників господарств продати свої підприємства. Це близько двадцяти тисяч гектарів, нині їх обробляє одна фірма. Зрозуміло, що тоді я не міг погодитися з таким поворотом подій і пішов до Ларіна. Запитав, навіщо треба нищити те, що може привести в район серйозні інвестиції, забезпечити людей роботою. Він мені сказав: «Це не твоя справа». Я йому: «Як не моя? Давайте домовимося: поки я голова райдержадміністрації, ніяких лівих інвесторів». Він: «Ти ще тут не командував. Не хочеш працювати – то йди». Я подумав, що не дадуть здійснити задумане, і написав заяву, щоб не підводити людей.

Як опинилися у Смілі?

Мене знали в Адміністрації Президента та Кабінеті міністрів, не один раз я стукав у їхні двері, щоб вирішити проблеми населення району. І коли шукали кандидатуру на голову Смілянської райдержадміністрації, згадали про мою персону. Особисто зателефонував губернатор Черкащини і запропонували попрацювати. На той час район за підсумками соціально-економічного розвитку посідав дев’ятнадцяту сходинку. За рік я вивів його на восьму. Допоміг досвід головування в Новоархангельському районі. До речі, там я також завів практику об’їздити всі населені пункти та робити сходки, разом з громадою вирішувати проблеми села, і люди мене підтримували.

Як кажуть, без минулого немає майбутнього. Про минуле ми з вами поговорили. Які завдання ставите перед собою на майбутнє?

На моє переконання, нам треба змінити деякі підходи в аграрному секторі. Скажімо, фермер обов’язково має дотримуватися сівозміни. Що ми маємо сьогодні? Висіваються три-чотири культури, які виснажують землю. І ще. Якщо ти взяв в оренду людські паї, створюй для їхніх власників робочі місця. Насамперед – розвивай тваринництво. Зрозуміло, що без підтримки держави тут не обійтися, але вона повинна не зобов’язувати того самого фермера, а стимулювати: утримує він худобу – нехай має такі-то пільги. Наприклад, дати безвідсотковий кредит під створення робочих місць, податок на додану вартість повертати тільки тому сільгоспвиробнику, який створює реальні робочі місця, тощо. Якщо займемося тваринництвом, уб’ємо трьох зайців: створимо робочі місця, наповнимо ринок дешевими продтоварами і, нарешті, піднімемо економіку та соціальний рівень життя наших людей на селі.

Про децентралізацію: ви підтримуєте її?

Я давно був прихильником того, що сільська рада має управляти своїми виробничими ресурсами і, відповідно, розпоряджатися доходами. Їй видніше, що передусім треба робити – ремонтувати ФАП, водогін чи дорогу. Наприклад, у районі на сьогодні 90% водогонів відслужили своє, є непридатними для користування. Їх треба ремонтувати. І селу це під силу, за винятком малих. Коштів йому не потрібно давати, воно їх саме заробить.

Чому ви йдете до обласної та районної ради від партії «НАШ КРАЙ»?

Прочитав її програму й зрозумів, що це те, що я завжди відстоював, очолюючи районну держадміністрацію. Я всім кажу: ви живете за рахунок села, тож не оббирайте його до нитки, залишайте йому більшу частину зароблених ним коштів. У радянські часи був такий лозунг: міцна сім’я – міцна держава. Трохи його перефразувавши, скажу: заможне село – заможна держава. Якщо селяни матимуть роботу, вони зможуть більше купувати різних товарів, отже, запрацює й промисловість. Наші люди – це наш головний внутрішній інвестор, а він у нас чомусь ігнорується – заморозили заробітну плату, пенсії. Ви запитаєте, чи залежить вирішення цих питань від депутата місцевої ради? Напряму – ні, але він має стукати в усі двері, і йому відчинять.