Декомунізація: спочатку спитайте громаду

29.08.15

Неважливо, яка у міста назва, якщо в ньому некомфортно жити

Вирішувати питання найменування міст чи вулиць – невід’ємне право місцевих мешканців. Жителі Кіровограда проти перейменування міста на догоду політичній кон’юнктурі. На їхнє переконання, сьогодні це питання є справою далеко не найважливішою. Яка різниця, як зветься вулиця, якщо вона розбита, в будинках немає гарячої води чи світла, а мешканці не знають, де взяти гроші, чим сплатити за газ? Чималі кошти, які витратять на перейменування, варто спрямувати на вирішення першочергових соціальних проблем.

Кіровоград – друге місто обласного значення в Україні, яке має бути перейменоване згідно до ухваленого Верховною Радою закону про декомунізацію. Зрозуміло, що тема перейменування, без перебільшення, є однією з найбільш актуальних і обговорюваних у цьому обласному центрі. І водночас це тема, яка вносить розкол у суспільство. Про це під час Форуму регіональних лідерів партії «Наш край» розповів представник Кіровоградщини Андрій Табалов.

Єдиного варіанту нової назви міста, яке б підтримувалося явною більшістю кіровоградців, не існує, зазначив він. Попередня назва міста, Єлисаветград, пов’язана з часами царської Росії. Інші запропоновані до обговорення назви – Інгульськ, Кропивницький, Лелеків та навіть Бугогардинськ. Ще один з варіантів, Златопіль, популярний серед патріотично налаштованих кіровоградців і представників інтелігенції.

Загалом обговорюється понад 10 варіантів. І жоден з них не знаходить підтримки абсолютної більшості мешканців обласного центру.

Більше того, коли в опитуваннях як один із варіантів назви фігурує Кіровоград, люди виступають за те, щоб залишилась саме це найменування. Тобто фактично жителі міста – проти перейменування.

«Виникає логічне запитання: чи доцільно вирішувати питання про нове ім’я міста, не спитавши його мешканців? – переконаний Андрій Табалов. – Адже ініціатори перейменування ризикують досягти зворотної мети – спричинити рішучий спротив жителів (поки що) Кіровограда ініціативі декомунізації».

Пропонує пан Табалов звернути увагу і на економічний аспект проблеми.

«Нам кажуть, що додаткових витрат бюджету і мешканців міста перейменування не потребує, – сумнівається він. – Але давайте мислити логічно: за чий кошт відбуватиметься заміна, скажімо, адресних табличок на вулицях? За гроші підприємців. Заміна дорожніх знаків? За кошт місцевого бюджету, тобто самих кіровоградців. То чи не варто спершу спитати в людей, чи згодні вони витрачати кошти таким чином у час економічної кризи в державі? Адже після перейменування міста і навіть заміни дорожніх знаків не стануть кращими дороги, не знизяться тарифи на комунальні послуги, як і не зросте рівень заробітних плат кіровоградців…».

«Саме тому багато мешканців обласного центру скептично ставляться до самої доцільності перейменування міста саме зараз, коли в країні триває війна, а кошти місцевих бюджетів, обмежені», – вважає Табалов.

Серед проблем, які турбують кіровоградців, та й не тільки їх, – здорожчання продуктів харчування, ліків, різке й незрозуміле людям зростання тарифів на комунальні послуги, і на цьому тлі – низькі пенсії й зарплати, одні з найнижчих в Україні. А також – жахлива ситуація у сфері ЖКГ, поганий комунальний сервіс та інше.

Що ж стосується резонансного питання перейменування Кіровограда, то Андрій Табалов переконаний, закон про декомунізацію виписаний так, що має виконуватися в примусовому порядку. Він не дає відповіді на питання: що робити, якщо громада не хоче перейменування.

«Під гаслом «йдемо в Європу» нам пропонують боротися з тоталітарним минулим методами тих же комуністів, – констатував Табалов. – Тоді як в усьому світі такі питання вирішуються демократично, і мешканці мають можливість висловити свою позицію. Без врахування думки громади жодне перейменування проводити не можна!».

Довідка

Декомунізація – система заходів, теоретична і практична діяльність, спрямовані на звільнення від впливу та наслідків комуністичної ідеології в усіх сферах життя країни та суспільства після падіння правлячих комуністичних режимів. Процеси декомунізації в Україні почалися 1991 року, але довгий час були безсистемними й лише з 2014 року набули масового та системного характеру.

Гліб Курахов