Надія Куликова, Миколаїв: Хочу, щоб моя Балабанівка не була забутою околицею

10.10.15

Надія Куликова по життю – боєць. Вона готова боротися за те, щоб мешканцям її рідного району жилося безпечно і комфортно.

Розкажіть про себе, чим ви займаєтеся?

Я працюю оператором очисних споруд у міському комунальному підприємстві «Миколаївводоканал» і дуже люблю свою роботу. У нас чудовий дружний колектив, без якого не уявляю свого життя. Моя робота – корисна, від мене багато в чому залежить, наскільки чисту воду після очищення стоків ми скидатимемо в лиман. Для мене це питання дуже принципове.

А взагалі в Миколаєві, у Балабанівці, мешкаю з одинадцяти років. Після закінчення школи працювала литейщиком пластмаси на заводі «Океан». Потім – на глиноземному заводі, в управлінні соціально-побутового розвитку. У 90-ті роки, коли на МГЗ вирішили позбутися комунальної власності і передати все заводське житло, дитячі садки, школи у власність міста, розпочалося масове скорочення штатів. Ось з цього все й почалося. Нас зібрали в ДК «Металург» і сказали, що у наших послугах більше немає потреби. Всі мовчали. А я встала і сказала генеральному директору: «Я оголошую вам війну!».

Одна справа – оголосити, а інша – стримати слово?

Я їздила в Київ, зустрічалася з прем’єр-міністром, домагалася, щоб людей влаштували на роботу. Генеральному директору МГЗ проходу не давала. Він тоді мені сказав: «Надія, ти – міна уповільненої дії. Інших на роботу візьму, а тебе – ні, під жодним приводом!».

Більшість звільнених були-таки влаштовані на глиноземний завод. А я була п’ять років без роботи – генеральний директор МГЗ стримав своє слово. Пізніше влаштувалася оператором до міськводоканалу, на очисні споруди.

А яку участь у суспільному житті ви берете?

Я член громадської організації «Моє місто» у Корабельному районі. Зараз балотуюся в депутати міської ради по округу №22 від своєї Балабанівки. Не можу сидіти склавши руки.

Вдома у мене три учасники бойових дій у зоні АТО. Два сини, Герман і Віктор, служать у батальйоні «Миколаїв». Зять Дмитро потрапив у перший призов. Без зброї, без спорядження, харчування і теплого одягу хлопці 90 днів пробули під обстрілом у степу. Вони – солдати, їм наказали – значить, повинні виконувати наказ. А ми, матері, дізнавшись про це з телефонних розмов, не могли сидіти склавши руки. Добралися до генерального штабу. Виявляється, у метушні просто втратили цілий батальйон. Потім ми домоглися, щоб їм присвоїли статус учасників бойових дій.

Вам весь час доводиться за щось або за когось воювати?

Так виходить. Мені небайдуже, які у нас дороги, освітлення, в яких умовах живуть люди і хто за ці умови відповідає. Я хочу, щоб наша Балабанівка стала красивою і доглянутою частиною міста. За це я боротимуся. Девіз у мене такий: «Бачу ціль – не бачу перешкод!».

А то як виходить насправді? У дитячій бібліотеці старі меблі, тісний читальний зал, зламаний принтер, немає передплати на періодичні видання. У дитячому садку «Малюк» на ігровому майданчику старі гойдалки-каруселі, розбитий асфальт, у старшій групі старі ліжечка. У школі не вистачає спортінвентарю, комп’ютерів, батьки за свої гроші роблять ремонт і т. д. Селище погано освітлене. Потрібні хороші дороги, дорожні знаки та хоча б біля школи та магазину – «лежачий поліцейський», що обмежують швидкість, бо це небезпечно для дітей. І багато іншого.

Ще мене хвилює стан очисних споруд міста. Поки вони працюють нормально. Але час іде, багато обладнання зношується. Це потрібно робити вчасно, щоб надалі не трапилося екологічної катастрофи.

Ще я б поставила на особливий контроль самотніх літніх людей, інвалідів, малозабезпечених, багатодітні сім’ї. Роботи багато. Що говорити? Треба робити!