Іван Кюссе, Одещина: Потрібно реально працювати на благо земляків, а не імітувати бурхливу діяльність

25.09.15

У середині березня в Тарутинському районі було зареєстровано районну організацію партії «НАШ КРАЙ». Нова політична сила, яка позиціонує себе як лівоцентристський рух і на чільне місце ставить інтереси простого громадянина, стрімко набирає ваги і впливу в нашому регіоні. І це зовсім не дивно, якщо врахувати, що «НАШ КРАЙ» очолює народний депутат України Антон Кіссе – найпопулярніший політик останніх років в добрій половині Буджака.

Антон Іванович – наш земляк. Він активно працює в районі вже дуже багато років. За цей час навколо бессарабського політика згуртувалася міцна й стабільна спільнота однодумців – «команда Антона Кіссе». Ця команда абсолютно прогнозовано і стала кістяком новоствореної політичної партії. Але на установчій конференції зі створенню Тарутинської районної організації «НАШОГО КРАЮ», коли постало питання про керівника, делегати дещо несподівано своїм головою обрали людину, хоча й цілком відому в районі, але яка раніше до команди Антона Кіссе не входила. Нею став бізнесмен і депутат Тарутинського райради Іван Кюссе.

І щоб зрозуміти, чим молодий політик заслужив таку довіру, ми вирішили поговорити з ним, розпитавши і про біографію, і про роботу, і про політичну активність.

Іване Івановичу, насамперед дозвольте привітати вас з обранням на такий відповідальний пост голови районної організації «НАШОГО КРАЮ». І для початку розкажіть трохи про свою біографію – який вуз закінчували, як у бізнесмени подалися?

Дякую за привітання, пост справді дуже відповідальний, і я чудово розумію, що буде нелегко. Доведеться багато і планомірно працювати. Але водночас реально попрацювати на благо земляків, а не імітувати бурхливу діяльність, для мене дуже важливо. Це мені цікаво, цього я хочу, і дуже радий, що така можливість з’явилася у мене в складі «НАШОГО КРАЮ» – перспективної політичної сили, що дуже динамічно розвивається.

Якщо говорити про себе, то можу повідомити, що я – плоть від плоті Тарутинського району. Народився і виріс у Богданівці, де й закінчив школу – одну з кращих на Тарутинщині. Потім у 2004 році вступив до Одеського національного університету на економіко-правовий факультет. Два з половиною роки освоював спеціальність правознавця, а потім зрозумів, що, навчаючись на стаціонарі, втрачаю багато часу даремно. Тому закінчував навчання вже заочно, а паралельно зайнявся роботою на землі.

Саме тоді наша сім’я отримала в оренду півтори сотні гектарів землі, було утворено приватне підприємство «Роман», яке я й очолив.

А як же правознавець зміг стати успішним хліборобом?

Звісно, я не був агрономом, хоча й виріс на землі, маючи поняття, що до чого. Але, як і в будь-якій справі, потрібно вчитися і наполегливо працювати. Було б бажання – і все вийде. Робота на землі – хоч і аграрний, але все-таки бізнес. А в бізнесі потрібно вміти розумно використовувати свої ресурси – як матеріальні, так і людські. Нам це більш-менш вдається, якщо врахувати що «Роман» починався зі ста п’ятдесяти гектарів ріллі, а сьогодні ми оброблюємо понад сімсот. І левова частка цих площ – це паї людей, які довірили нам їх обробку. В основному наділи належать жителям Ламбровскої громади, котрі переконалися в нормальних умовах і ставленні до справи, які ми пропонуємо.

То чим ви «перешибли» конкурентів у Ламбрівці? Адже напевно там були орендарі й до вас?

Єдиним розумним способом конкуренції – кращими умовами орендної плати. Якщо раніше люди отримували на свій пай (майже 3 га) півтонни зерна, ми відразу стали видавати їм удвічі більше, а зараз ще трохи додали.

Крім того, я переконаний, що якщо ти користуєшся ресурсами громади, то обов’язково повинен брати участь у вирішенні її соціальних питань. Тоді люди переконуються в тому, що до них прийшли не просто заробити, а разом з ними трудитися на розвиток села, яке тобі небайдуже.

Тому ми активно допомогли ламбрівцям при обладнанні приміщення для дитячого садка, закупивши і встановивши нові вікна та двері. Нещодавно на виконкомі сільської ради було обговорено проблему збільшення суми на харчування дітей у школі. Адже закладені бюджетні гроші в результаті інфляції не дають змоги нормально годувати школярів. Я вирішив, що до кінця навчального року та оздоровлення компенсую різницю, щоб діти харчувалися повноцінно.

Тобто благодійність, а точніше – підтримка громад, де ви працюєте, – це не разові акції, а постійна робота?

Абсолютно вірно. Причому не тільки в тих громадах, де ми працюємо. Звісно, своїй рідній школі я допомагаю давно і на постійній основі. Вже кілька років виплачуємо стипендію обдарованим дітям. Закуповуємо спортивний інвентар, оплачуємо витрати на відрядження командам, які виїжджають на змагання, часто заправляємо шкільний автобус на ці цілі, загалом, допомагаємо у міру можливостей.
У Гуровому ми взялися за вирішення проблеми із забезпеченням водою мешканців села. Поки що підвозимо її, але плануємо і кардинальне вирішення – новий водогін. У рідній Богданівці дні села і традиційні «фестивалі» також не відбуваються без нашої підтримки. Це все є, але, тим не менш, допомагати своїй малій батьківщині – по-моєму, навіть не зовсім меценатство, а все-таки обов’язок людини. Адже ця земля, вчителі та земляки багато в чому і зробили тебе тим, хто ти є.

Тому ми потихеньку розширюємо сферу підтримки. Мені видається дуже важливим брати участь у спортивному житті юної порослі наших сіл. Як не крути, спорт – це запорука здорового покоління, яке прийде нам на зміну. Допомогли спортсменам з Миколаївки, закупили спортивний інвентар для Бородинської школи, а в перспективі, якщо все буде добре, я планую взяти шефство над усіма спортсменами шкіл Бородинського куща.

З бізнесом і меценатством ми більш-менш розібралися. Тепер розкажіть про те, як ви в політиці опинилися.

Потрібно сказати, що я виріс у родині, де політика завжди була на важливому місці. Поточна ситуація в країні, тенденції розвитку, переваги й недоліки політичних рішень – все це обговорювалося в нашому домі, і не дивно, що я з дитинства органічно пройнявся цим духом. Причому слідом за батьком раз і назавжди усвідомив для себе важливий принцип – перш ніж критикувати когось, потрібно самому спробувати зробити хоч щось.

Загалом, внутрішньо я давно був готовий до політичної діяльності, а наприкінці 2009 року майже випадково у мене з’явилася можливість спробувати себе на цьому терені. Тоді, як ви пам’ятаєте, проходили президентські вибори, і я був запрошений до виборчого штабу Сергія Тігіпка як заступник. Після виборів Сергій Леонідович замислився над створенням власної політичної сили. З’явилася партія «Сильна Україна», а мене обрали головою її районної організації.

І ось, у 23 роки ставши керівником нової політсили в районі, я почав налагоджувати її роботу. За півтора року практично з нуля мені вдалося організувати досить потужний політичний рух. На момент першого розформування партії вона налічувала одну тисячу сто членів. Ми пройшли місцеві вибори і зуміли набрати на них одинадцять відсотків. А протистояти доводилося таким монстрам політичної боротьби, як Партія регіонів, причому на одному і тому самому електоральному полі. Потім, як відомо, в 2011 році Сергій Тігіпко прийняв рішення про входження «Сильної України» до Партії регіонів. На відміну від своїх колег з інших районних організацій я виступив проти такого кроку, адже вся риторика і успіх виборчої кампанії нашої сили ґрунтувалися на протиставленні Партії регіонів. Загалом, жоден наш депутат не перейшов в інші фракції, однак себе я вже вважав «збитим льотчиком» у політиці, бо перспективи не проглядалося. У цей період мені надходили пропозиції від інших партій зайнятися будівництвом їх районних організацій, наприклад від УДАРУ Віталія Кличка. Але ці пропозиції я відкинув, сподіваючись на реінкарнацію «Сильної України». І чуття мене не підвело – Сергій Тігіпко знову з’явився в політиці. І нехай на всеукраїнському рівні успіху ні він, ні його політична сила домогтися не змогли, в нашому районі результат був дуже непоганим. На президентських виборах минулого року ми посіли друге місце, поступившись всього 48 голосів чинному главі держави. Причому цей показник був другим по всій Україні. А на парламентських виборах нам вдалося і зовсім обійти всіх в Тарутинському районі, набравши кращий відсоток в країні.

Проте після такої успішної роботи ви перейшли до нової партії – «НАШ КРАЙ». Чим це було викликано?

Відразу хочу відзначити, що питання переходу з партії в партію для мене є дуже болючою темою. Я ніколи не вітав такої поведінки на політичній кухні, тому був проти злиття з Партією регіонів і не приймав привабливих пропозицій від інших сил.

І рішення про перехід у «НАШ КРАЙ» далося мені вельми нелегко, повірте. Наприкінці минулого року, коли Антон Іванович Кіссе став формувати свою партію, він запропонував мені влитися в його команду. Для мене це було дуже серйозною і принадною пропозицією, але просто так я не хотів поступатися своїми принципами. Тому я поїхав до Києва, де в особистій розмові з Сергієм Тігіпком обговорив плани на майбутнє – як свої, так і районної організації, яку очолював. Сергій Леонідович, тверезо оцінивши ситуацію, буквально порадив таке: якщо я хочу добитися чогось реального і бути корисним людям, пропозиція Антона Кіссе потрібно приймати. Після тієї розмови вже з легким серцем я влився в ряди однодумців нашого народного депутата.

До речі, особистість Антона Івановича була не останнім аргументом при прийнятті рішення. Я з великою повагою ставлюся до цього політика, захоплююся його працездатністю, умінням знаходити потрібні, своєчасні рішення і багато в чому хотів би бути схожим на нього. Крім того, у нас уже був спільний досвід роботи у виборчій кампанії, і цей досвід був успішним. Тобто я прийшов у «НАШ КРАЙ» не чужинцем і не до чужих людей.

Але як сприйняла ваше обрання головою районної організації «стара гвардія» – ті соратники Антона Івановича, які поруч з ним вже довгі роки?

Абсолютно нормально. Адже вони самі мене й обирали. І якби хтось був проти, мені сказали б це в обличчя. А так я був обраний одноголосно, причому інших кандидатур не було. Та тільки це лише початок. Я чудово розумію, що, довіривши районну організацію, однопартійці видали мені великий аванс, і ще тільки треба буде доводити, що вони не помилилися у виборі. Але роботи я не боюся. Навіть навпаки. До того ж партія «НАШ КРАЙ» – наймолодша політична сила в Україні, а отже, і розвивати її повинні люди молоді, з новими поглядами та підходами. А ще дуже важливо, що в команді «НАШОГО КРАЮ» панує дух непідробної демократії. Тут не прийнято хизуватися своїми посадами та постами. Якщо стоїть завдання, то на досягнення результату працюють усі однаково. І працюють здорово. Тому я впевнений, що у нашої партії хороше майбутнє. Принаймні, докладу для її успіху всі свої сили.

Дякуємо за розмову, Іване Івановичу, бажаємо вам завжди захищати інтереси наших земляків і ніколи не забувати, що людина з її правом на гідне життя – наріжний камінь ідеології «НАШОГО КРАЮ».